Карпати по-дорослому

Славське - Волосянка - Ялинкувате - Присліп - Лопушне - оз. Синевир - Слобода - витоки р. Свіча - Мислівка - Вишків - Семичів - Старий Мізунь - Долина - Бубненські скелі - Верхнє Синевидне
  • Загальна відстань: 195 км
  • Пролог

    Ідея проїхатись по диких Карпатських куточках, з палатками, з ночівлею зародилась давно. І маршрут, який пролягав через Синевір, був як ніколи в тему, особливо після перегляду звітів попередників-форумчан: жорстко і по-дорослому – саме те, що треба. А щоб не розслаблятись, було прийнято рішення по максимуму уникати асфальтових доріг. Участь приймали: Назар, Ігор, я і Костя (в другій половині подорожі). Шкода, що в Змєя порвався ланцюг, і він не встиг на поїзд… Отже, в 7-10 вирушили 3-є завзятих на Мукачівці на зустріч пригодам. Нам дуже повезло з вагоном: по сусідству їхав чоловік і перевозив стіл, тому заплатили ми як за 3-ій клас, проїхались як в 1-му. По дорозі уточняли маршрут, бо до кінця не було відомо, куди їхати:

    День перший: Карпатський жестяк

    Частина 1. Бескидівські полонини: втеча від дощу.

    Приїхали в Славськ в 10-00, затарились і в дорогу, по всім відомому маршруту з «Бескид МТБ», до першого КП. Для тих, хто не знає, він проходить через Волосянку і Ялинкувате. Спочатку все було добре, поки за нами не почалось хмаритись і чорні дощові хмари не закрили небо. Вирішили трохи прискоритись, щоб по швидше добратись Закарпатської сторони, бо всі знають, що Закарпаття в нас сонячне. Незчулись, як виїхали на вершину до першого КП Бескидівської траси, де зробили привал:


    Але хмари наступали на п’яти, навіть почало щось накрапати. Ми поїхали ліворуч, щоб ухилитись від дощу і поїхали до села Присліп, форкаючи по дорозі полонини на фоні Боржавського хребта:

    Спустились в село, а там і до Лопушного рукою подати. Гроза пройшла повз нас, нам повезло.

    Частина 2. Синевір: вхід зі сторони Лопушного – безплатний

    Ще з минулої поїздки на це чудо-озеро через Лопушне в мені жило відчуття реваншизму і бажання знайти вірну дорогу, а, у випадку невдачі, подолати ще раз буреломи та інші перешкоди. Мушу сказати, що якщо до цієї подорожі ми знали один невірний шлях, то тепер ми знаємо вже два. Але на цей момент ми нічого не підозрювали, пейзажі були гарними, а настрій чудовим.Навіть можна було трохи подурачитись, бо був час.

    Тим більше нам розказували, що вліво веде дорога, яка нас виведе просто до озера. Нею і пішли. Звичайно ж, десь в лісі вона закінчилась, але віра в те, що ще трохи вгору і там буде озеро, надавали сил і енергії:

    Але кінця-краю тим дєбрям видно не було. Нарешті ми піднялись на вершину, вкриту лісом, і зрозуміли, що то не та вершина. Ігор пішов у розвідку і прийшов з невтішним результатом: далі хрєн пройдеш, треба вертатись. На спуску я морально готувався до зустрічі з буреломами, по яких ломився півроку тому. Пройшло дві години, а ми вернулись в точку, звідки починали. Підійшли до відомого зрубаного схилу і полізли вгору, тільки трохи лівіше, ніж минулого разу.

    Під час підйому я зрозумів, що найкраще для таких подорожей підходять карбонові байки, обвішані ХТR-ром. Чому? Бо їх просто легше нести. Та найважче було Ігору: він мав почесну місію на багажнику везти нашу хату, тобто палатку. Я ішов по переду і від Ігора до мене доносились окремі фрази, які я озвучувати не буду… Але все погане колись закінчується і любий підйом(б) має свій кінець і свою вершину, з якої можна оглянутись навколо і забути про все на світі. А зправа та гора, яку ми помилково штурмували, але то було в минулому

    Далі ми вийшли на промаркований пішохідний маршрут: вузьку стежину, через яку лежали повалені дерева, але стежина промаркована, і це головне. Так ми вийшли до озера. Ще високо з гори провиднювалась його поверхня.

    Трохи далі в лісі ми зустріли лісника, який маркував цей самий маршрут. Виявляється ми були близько від правильної дороги на старті. А ще він передавав привіт Любкові – відомому буреломщику-веломан’яку.

    Часу на розглядини озера і відпочинок не було. Можу сказати тільки, що там забагато народу, машин і автобусів. Також радувало те, що за вхід ми не платили, бо прийшли з «пільгової» сторони, а за вихід там не беруть. Ми відставали від графіка на 2.5 години. А попереду було ще невідоме село Слобода і зовсім невідомий маршрут за його межами.

    Частина 3. Витоки р. Свіча: не такий страшний чорт, як його малюють

    Ця частина маршруту викликала найбільше занепокоєння, бо ніхто не знав і не бував там, а головне, на наших картах ніяких доріг ділянці між слободою і початком вузькоколійки взагалі не було. Але їхати треба, ми ж не слабаки.
    Долетіли до Слободи швидко і зразу пішли питатись в трьох алкашів, з якого боку села краще виїхати, щоб попасти на вузькоколійку і виїхати в Мислівку. Відповідь була простою і лаконічною: “Куда? В Мислівку?!?! Хлопчі, та вам там піжьдець”. Ми подякували за допомогу і почали черговий підйом через чергову гору, зато було дуже гарно навколо:

    Піднялись проїхали трохи по хребту і опа – знов маркований маршрут. Я був безмежно радий і вдячний тим людям, які це роблять. Ми попали на Східнокарпатський туристичний шлях. Вибрали «червоний» маршрут, сфоткали сусідню гору і поїхали вниз.

    Хоча дорога вела донизу, але на певних ділянках доводилось злазити з ровера: то річка, то сильний нахил, то повалені дерева. Але головне, що через кожні 50 м. на деревах були знаки, тому їхалось спокійно і впевнено:

    ЗображенняТак їхали ми їхали і доїхали до початку вузькоколійки – старої австрійської залізної дороги, призначення якої – возити ліс.

    Деякі гілки цієї дороги працюють і сьогодні. А на фото видно самі агрегати.

    З цього місця до Мислівки і траси 15 км. Порівняно з попередніми стежками, річками, які доводилось проходити вбрід, болотом і калабанями, ґрунтова дорога на Мислівку видавалась справжнім шосе, їхати було приємно і швидко. В Мислівці на нас вже чекав Костя, який не міг знайти собі місця, бо нас все нема і нема, а телефони не ловлять… Фініш в Мислівці:

    Перекус в альтанці і ночівля в палатці: ЗображенняТак приємно завершився перший день 80-ти кілометрової подорожі, з асфальтовим покриттям 0,1% і такою ж матрацною часткою.

    День другий: Карпатський релакс

    Частина 1. Вишівський перевал: ранкова розминка.

    Прокинулись ми в 7-й ранку, в 8-й вилізли з палатки, в 9-й виїхали в Мислівку на сніданок. Зазвичай за дві години можна проїхати 50 км, але їхати то не з ліжка вставати.

    Цього дня нам дуууже повезло: тільки ми вирушили з місця ночівлі, як нам на зустріч їде Команчерівський бусік. Хлопці прямували в Хуст-Мукачево, і якби +/- 1 хвилина, тягнули б весь вантаж на своїх спинах. Ми з радістю віддали всі спальники, каремати і речі. Довольний Ігор не приховував своєї радості – сьогодні йому не доведеться возити палатку:

    Поснідали в Мисливській кафешці і гайда назад, на Вишівський перевал:
    Чи то ночівля на свіжому Карпатському повітрі, чи майже пусті рюкзаки, чи просто хороший настрій, але щось таки позитивно вплинуло на мене, бо я незчувся, як був вже на перевалі. За пару хвилин під’їхала вся команда.

    Далі був швидкий гарний спуск в Вишків і поворот на с. Семичів, де ми зробили привальчик, щоб вирішити, куди їхати. Варіанти було два: або наліво на Рожанку і по хребтам в Тухлю, або направо на ще одну гілку вузькоколійки і Старий Мізунь.

    Другий варіант був більш привабливим, бо маршрут пролягав вздовж річки Мізунка і крім вузькоколійки ніяких доріг на карті не було. Вибрали 2-й варіант і не прогадали.
    Семичів запам’ятався своїми краєвидами і одним подвір’ям з пасікою. Тільки бджіл вдома не було, вони тусувались над дорогою. Довелось закрити очі і проїхатись через рій.

    Частина 2. Мізунка: Карпатська казка

    За 8 км від Семичіва розпочалась вузькоколійка, течія Мізунки і закінчилась дорога. Вузька стежина йшла між колією і річкою. Де-не-де доводилось їхати по шпалам, де-не-де іти пішки. Але погода була надзвичайно гарною, а природа дикою. І все було настільки гарним, що важко було просто крутити педалі, хотілось розлягтись на сонці і слухати шум Карпат. Врешті решт ми не витримали і зупинились, щоб привезти до Львова трохи спогадів:

    Але дорога була далекою і треба було їхати. Тільки позбирались, позапаковували банки з РедБула, поховали фотоапарати, як з кущів вийшов олень, і, не озираючись по сторонам, вийшов на середину річки пити воду. Перша наша реакція – ніякої реакції, мовчки і незворушно спостерігали за твариною. А потім давай назад фотоапарати діставати і він нас почув, пару секунд незворушності і бігом до лісу: видно наші рогаті Скоттинки йому не дуже припали до душі. Але підловити ми його встигли:

     Вражень було багато, але їхати треба далі. Тепер би тільки ведмедя не зустріти – тому звіру точно Скоттинки би сподобались. Так ми їхали-їхали, а сонце припікало і припікало. Проїхали з десяток річок, приток Мізунки:

    А річка ставала все повноводніша і повноводніша, але при тому була кристально чиста і холодна – чергова спокуса, перед якою ми не встояли і пішли купатись. Покупались, а потім грілись на сонці… в шоломах:

    Частина 3. Довбушеві скелі: продовження банкету

    Так непомітно пролетіли 4-5 десятків кілометрів і 4-5 годин. Вузькоколійка закінчилась, почався Старий Мізунь і рівнина. Я обернувся назад, щоб ще раз глянути на ті місця, звідки ми приїхали.

    А далі постало питання: або ми їдемо по трасі через Долину в Стрий і встигаємо на поїзд, або ми їдемо по трасі через Долину в Болехів і звертаємо на Довбушеві скелі і визиваємо 911. Не довго думаючи, вибрали варіант зі скелями: там мав бути непоганий підйом, непогані краєвиди і, саме головне, відсутність асфальту. Затарились в Болехові пивом, чіпсами, водою і до Довбуша в гості. Тією дорогою вже раз їздив, але вниз, тому не дуже запам’ятав який там підйом. Якби запам’ятав, може б і в Стрий поїхав. Але раз ми вже там, то треба їхати вгору, причому їхати не зупиняючись аж до вершини. Пихтіли ми як має бути, а на зустріч всі машини нам сигналили і махали руками (краще б зупинялись і пилюку не здіймали). Так на 1-2, 1-3 виїхав на скелі. На самій вершині, вже на поляні в мене порвався ланцюг, а в Назара сідло – Скоттинки явно брикались і були проти. Але інструмент був з собою, тому все залатали. А от і самі скелі:

    Далі дорога пролягала через Труханів у Верхнє Синєвидне. На цей час вже стемніло, але спускатись темним лісом з ліхтариками було весело, та й снігу зовсім не було (як на нічних гонках «Найт Меднес»):

    Поки ми спускались з гір, служба порятунку 911 (дружина Кості) була вже в дорозі. Вона нас і забрала у Львів, вкритий асфальтом і вихлопними газами…
    За другий день пройдено 115 км.
    Всього 195 км. З них асфальт 20%, бездоріжжя 80%.

    Карпатський Жестяк і Карпатський Релакс чудово поєднуються в пропорціях 50/50. Виходить гребуча суміш випробувань, позитиву, емоцій і вражень. Хочу ще!

    Оцінити і написати огляд

    СТАРТ: 13/05/2009
    195 км Львівська область UA
    Отримати напрямок

    Складність:

    Учасники мандрівки:

    E-one, RotoR та Cho