Проти Стрия

Верхнє Синєвидне - Корчин - Крушельниця - Ямельниця - Підгородці - Урич - Підгородці - Сопіт - Довге - Рибник - Майдан - Кринтята - Головське - Кіндратів - Ясениця - Ісаї - Явора
  • Загальна відстань: 111 км
  • Тривалий час я збирався відвідати південну Дрогобичину, щоб зафіксувати останні декілька деревяних церков. У четвер, 12 травня, таки поїхав…
    За десять хвилин до відправлення на головний прибуває мукачівка. Та сама, гостроноса, найновіша, де ровер можна тримати хіба-що в тамбурі (у вагоні нема місця), що я і зробив, тому всю дорогу слідкував, щоб роверик не побився… 8.45 – ст. Верхнє Синєвидне. Виїжджаю на трасу в строну Сколього. Як то приємно їхати по рівненькій обочині, що приходить неймовірна думка не колесити за маршрутом, а шпарити просто на… Закарпаття. Та ні, це просто думка… Повернув з траси на Корчин – прощай ідеальний асфальт, привіт асфальту після бомбардування. В Корчині зафоткав дер. церкву і покотив до с.Крушельниці. По дорозі згадував, як раніше йшов цим шляхом пішки… Приїхав до села. На його початку відкривається вид на північну частину Крушельниці (колись Крушельниці Рустикальної) з своєю церковцею.

    Трохи далі, при дорозі, в центрі Крушельниці хіба сліпий не побачить ось такої скульптурної композиції. Для тих, хто не зрозумів поясню – це вояк УПА розповідає своїй коханій горянці військові таємниці, а розповідь уважно слухає конячка:) (хто не побачив – на лобі тварини намальований тризуб). На задньому плані скульптура Ісуса благословляє не тільки цих трьох, а й усіх подорожніх.

    Зранку буднього дня увесь транспорт петляє в напрямку Сколе – бідні українці їдуть на іномарках заробляти на бензо-соляру для свої залізних коней. Після Крушельниці повертаю з дороги до Ямельниці – першого села в якому не був і де потрібно зафіксувати церкву. Не вірте своїм очам, коли побачите на вказівнику Ямельниця відстань 2 км. – то жарт дорожників, бо до центру села удвічі далі. І не тіштеся, що в це тупікове село, відоме розташуванням біля нього скелів, з головної дороги веде асфальт – він буде до першого мосту, а далі… Піднімаюся поволі вгору. Людей на дорозі нуль. Бачу на проїжджій частині щось зигзагоподібне. Оце так – маленьке гадюченя думає куди далі повзти. Уперше побачив цю тварюку наживо (добре, що малу!). Не фоткав. Біля центру села при дорозі стоїть каплиця

    на іншій стороні дороги через міст – вихід великого каменя. Дорога чим далі вгору, тим більше викликає найсоковитіших матюків, які промовляю подумки. До церкви вузенька вуличка суцільно покрита чималим камінням. Ледве виліз з ровером. Зафоткав. Уважно дивлюся під ноги. Все спокійно. Сонце починає пригрівати. Спускаюся назад на головну дорогу. Їхати швидко не можливо, бо на камінні тебе підкидає як на гірках. Фу-у-ух, виїхав на асфальт, повернув на Підгородці. До них я вернуся згодом, тому прямо покрутив таким-сяким асфальтом до Урича. У верхній частині цього села, при дорозі є музей Тустані (на фото він знаходиться праворуч цієї будівлі, а за нею стоїть церква)

    З Урича назад в Підгородці їхалося дуже добре і легко (бо вниз і по непоганому покритті). До речі, Підгородці найбільше в окрузі село. Перед в’їздом до нього є ось цей знак

    На початку села, на роздоріжжі до Урича – Сопота просто дивом зауважив деревяну цвинтарну каплицю, яку шукав і думав, що її нема. Пішов фоткати. Старий цвинтар увесь всіяний білими нарцисами на могилах – гарно. Позаду каплиці підійшов подивитися на стару могилу, якось глунув під ноги – ну це так! ще одне гадюченя гріється на сонці! Промайнула думка, що це якийсь знак чи попередження, бо на третій раз може бути справжня гадина… На роздоріжжі повернув в сторону Сопоту. Знаєте, а Підгородці симпатичні. Тут бачив чимало старих будтночків, мабуть, відпочинкового типу з мансардами накритими старою черепицею. Поряд тече широкий Стрий. В Підгородцях дві церкви: одна нагорі більша, інша при дорозі до Сопота менша. Так ось, низ огорожі біля цієї меншої розмалювали сценами, як ведуть Христа на Голгофу…

    …а напроти поставили ось такого кольорового з дивним виразом обличчя ангела (очевидно св. архангела Михаїла з вогняним мечем у руці…)

    Пора залишати це село – прощальний погляд на нього від заходу… Трохи покрутив – і ось вже міст на правий берег Стрия і вид з нього у північному керунку…

    Переді мною – маленьке село Сопіт. Знаю, що дер. церква згоріла там у 2009 р., але бачу, як в селі на сонці виблискує маківка храму – думаю, що надурили. Їду перевірю. Дорога по селу тягнеться вгору і знову ж таки на підйомі щедро посипана гравієм, по якому дуже важко на ровері. Мало того, дорога вузька, ліворуч огорожі городів, праворуч – стрімкий неогорожений схил потоку. Якщо, не дай Боже, особливо вечером чи вночі втратити орієнтир і зісковзнути вниз, то каліцтвом це навряд чи закінчиться. Ледве докрутив до церкви. Та ні, не дурили, згоріла. На її місці вже нова невелика мурована. Та взяв і зафотографував. Пішов до потоку обмити розчервоніле лице. Йде якась бабця згори і тішиться, немов виграла мільйон. Питає, чи мені стало краще. Ще й як краще – холодне по гарячому! Вернувся назад до початку села. До речі, перед мостом через Стрий закінчився асфальт – далі тільки грунтовка і каміння. Мені потрібно до села Довге. На Гуглі бачив ніби дві дороги. Обидві не ясні. Вибрав південну, біля правого берега Стрия. Трохи від’їхав, бачу такі красиві види, що не можу не зафіксувати…

    До села Довге ніби не так і далеко, але бляха, яка ж тут дорога! Коли б знав, краще б поїхав по тамтій стороні! Спочатку було терпимо, але був кавалок шляху з калюжами на всю ширину, які не ризикував переїхати, але і об’їхати не просто. Зупинявся, перетягував велос попід корчі. Уявляю що тут робиться після дощів…

    Так собі крутив-педалював, поки на протилежному березі не побачив ось це чудо

    Ця бетонна махіна ніби мала бути частиною планованого водосховища з гідроелектростанцією. Союз розвалився, але не бетонна потвора…

    Якось дотягнув до потрібного села Довге. Тут є дві деревяні церкви. На двох берегах. Спочатку поїхав зафоткав ту, що біля центру села. Потім тре перейти на інший бік. Місток підвісний, по центрі чомусь скручений (може від вітру чи як?), дошки не всюди закріплені… Переді мною сільські школярі починають перехід. Я за ними. Посередині місцеві пиячки починають чіплятися до дівчат – утворюється пробка. Чекаю. Дядьки пішли, я пробую обігнати школярів. Ті починають щось приколюватися з мене, а потім один кричить, що карта падає. Я обертаюся, оце так пощастило! Карта справді теліпається на соплях на наплічнику і якби вона впала через міст у річку – па-па, я приїхав…. Лізу на гору до церкви, дітлахи кричать, куди я пруся, це ж дорога до церкви ! (думали, що я заблукав). Зафоткав, переїхав назад на “велику землю”. Бачу, що випереджаю графік руху. Вже на виїзді з Довгого в сторону Рибника зупинився пообідати. Краса навколо без коментарів…

    З Довгого до Рибника така річ: тут на частині шляху поряд йдуть дві дороги: одна для авто, інша для байкерів, пішоходів проходить по полю. Так їхати приємно. Перед РИбником дорога ні з того ні з сього рвонула вгору. І то не по дитячому. І знову камінюки по яких дуже важко їхати. Я таки викрутив на третій передачі вгору – за перевальчиком такий же крутий спуск до Рибника.

    Переїхав через міст, зафіксував чергову деревяну покриту пластиком церкву. Тепер мені треба в Майдан. На карті є дві дороги. Реальна та, що йде через сам Рибник. В його південній частині зробив зупинку – зафіксував стару муровану каплицю…

    проїхав пару метрів – дивлюся ще одна, вже деревяна. Та думаю, чого б не зробити… Правда, якщо зупинятися в горах для фотографування капличок, яких тут тьма-тьмуща на городах, подвір’ях, при дорозі, то можна так їхати і тиждень…

    Як тільки минув Рибник вже бачу вказівник “Майдан”. До речі, найпівденніше село Дрогобичини. Тупікове. Затиснуте між горами. Моя ціль – наступна церква, тому їду в село. Дорога хіба для екстремалів. Але це не зупиняє охочих мати тут дачі. Біля потоку Рибник…

    Але дачі, то так, розминка…Далі, на південь, в кінці села, біля диких-предиких гір понабудовували крутих замків з турбазами – тим і Майдан відомий…

    Маленька церковця сфотографована, надійшла черга до незвично великого колишнього костелу, який мали перетворити на будинок відпочинку для реставраторів. Про костел та й про сам Майдан читайте на сторінці Блеки (http://mycastles.com.ua/majdan.html).

    І знову вертаюся на головну дорогу. І знову придорожня каплиця. Стара. Це околиця Майдану, при дорозі до Головського.

    За селом зупинився біля річки, поїв, попив, трохи помився від пилюки. За мостом, на мій превеликий подив, почався асфальт. Потім був маленький хутір Кринтята. Після нього зупиняюся. Поруч мене магічний поворот. До Зубриці. Дозволите короткий ліричний відступ? Так от, на поч. 1990-х рр. коли мені вперше потрапила до рук топокарта Львівщини двісті тисячка, дивлячись на зелену пляму Карпат погляд притягнуло маленьке сільце Зубриця. Віддалене від інших поселень, в глушині. В уяві постали старезні хатки, без світла, дрімучі ліси навколо і жменька відважних горців, які можуть тут жити. І в мене з’явилася маніакальна мрія потрапити в Зубрицю. Після майже двадцяти років я стою за шість кілометрів від моєї давньої мрії. Поинаються закулісні перемовини між тим, хто є за правим плечем кожної людини і тим, що за лівим. Цей білий з крилами, який має оберігати від дурних вчинків шепоче на праве вухо: “Ти здурів, чи що? Яка Зубриця? Туди і назад буде 12 км. Ти ж і так ледве педалі крутиш! Хочеш запізнитися на останню електричку на Львів до якої ще їхати немало?”. Рогатий і хвостатий змовницьки нашіптує зліва: “Шо ти його слухаєш! Будь мужиком, здійсни свою мрію! Всього шість кілометрів! Потім спеціально поїдеш сюди, в цю глуш, по цих дорогах? Давай, не думай, вперед!”. Час йде, а я не можу визначитися. Пішов до потічка. Напився. Стало легше думати тверезо. Ні, як це не прикро, мрія не збудеться – тре їхати далі, бо сил і так вже на нулю. Вибач Зубриця… Піднявся вгору і спуск до села Головське. Щось кольорове промайнуло. Вернувся. Гарно. По-гірському…

    Заїхав до Головського зафоткати церкву. Вернувся назад на дорогу. Мене чекає найтяжча ділянка – виїзд на перевал. Сонце шкварить як влітку. Я не злажу з крісла. Після половини підйому закінчився асфальт. От зараза, позаду їде вантажівка, за нею хмара пилюки. Дихати нічим. Серце от-от вискочить від навантаження. Таки витягнув на перевал. Сів у тіні відпочити. Ось переді мною спуск в сторону Кіндратова

    На спуску щедро засіяному щебенем їхати дуже важко – постійно тримаєш обидва гальма і викручуєш колесами між камінням. На початку села з’явилися острівці асфальту. В центрі зупинився. Зафотографував ось це погруддя М. Зубрицького і нову дер. церкву на іншому березі потоку.

    Тільки закінчився Кіндратів – почалася Ясениця. Дивлюся при дорозі ось такий вияв творчих здібностей селян на воротах. Про що тут йдеться розшифровуйте самі.

    В Ясениці побачив дорогу до тупікової Ясенки-Стецьової, зафіксував найбільш патріотичну дер. церкву (пів церкви фарбована у синій, пів у жовтий) і покотив асфальтом на Ісаї. Тут при дорозі Стрий широкий і спокійний…

    В Ісаях думав заїхати до відомої дер. церкви, але бачу, що час підтискає. Цю красуню на початку Ісаїв бачу вже другий раз… Симпатична така…

    Після Ісаїв асфальт знову пропав. І знову пилюка від машин, каміння на дорозі… Ще один виїзд нагору і бачу долину Стрия (ліворуч хутір Стоділка)

    Я вже в Яворі. Акуратно спускаюся з гори, назустріч суне бус Львів-Турка-Ісаї-Ясіночка. Шукаю перший-ліпший магазин, купую півторачку мінералки, морозиво і печиво. Питаю, коли точно електричка на Львів. Виявляється трохи швидше ніж думав. Останній ривок на станцію.

    Сянки приїхали о 18.07. Тепер мене чекає випробування на моє терпіння – понад чотири години до Львова. Сідаю з ровером в останній вагон. Запахи всередині – нехай Шанель з Діором відпочивають (всі вікна закриті, у вагоні туалет). Так я один у вагоні їхав до Бусовиська, поки не залізли до вагону шестеро підвипивших селюків у яких “форма”. Всю дорогу до Самбора товкли карти, голосно матюкалися… Я знав, що в Самборі будемо стояти. Скільки – навіть касирша в поїзді не знала. Запитав машиніста – каже, що майже 40 хв.(!). Я в нокдауні – так хочеться швидше додому, що зійшов би і поїхав своїм ходом. В цей час на пероні біля ст. Самбір дивлюся як поліцай щось розбирається з випившим чоловіком, який ще тримається за ровер. Поліцай пішов, п’яний щось огризається і йде з ровером. Мені цікаво куди. Виглядую з дверей і бачу, що хитаючись і когось проклинаючи той рухається до нашої електрички, яка сама на пероні. От блін, він з ровером починає пхатися в останній вагон, де я сам сиджу. Після дороги я і так замучений а тут ще ця комедія буде? Я ровер в руки і через передні двері на вихід. Обрернувся – і як цей чоловічок зміг затягнути “Україну” до вагону? Я пішов у перший вагон. Потім приїхала вечірня Львів-Сянки. Бачу з тамбуру витягнув свого грата на два колеса ще один чоловік. Старший. Щось він так помалу і невпевнено хотів сісти на нього, що я подумав ніби також п’яний. Проте якось заліз на ровер і поїхав. Перекошений (можливо, частково паралізований чи як). До Львова сянківська стояла і в Калинові і в Комарно і в Любені… Мене вже не заспокоює нічого, тільки б скоріше з неї вилізти. З приміського лечу додому з включеною фарою і стоп сигналом. На кільцевій біля Метро якийсь неадекват за кермом “Омеги” жене зі сторони Епіцентру. Я так собі думаю, що стільки проїхав нормально, а тут можу потрапити в халепу (хоч рухаюся головною)… Я на гальма і він перед ровером також. Відкрив вікно. Я вже не став з ним виясняти стосунки, тільки показав, щоб їхав і дивися добре…Десь перед 23-ю прикотив додому….

    Висновок:
    Мене настирливо відвідує думка, щоб лишитися цих вояжів за дер. церквами. Відчуваю, що занадто багато зусиль забирають. А залишилися тепер тільки три гірських, найтяжчих райони…До того я і так вже накрутив не один десяток тисяч за церквами Львівщини і пройшов багато… Здоров’я не залізне…
    Хоч перед поїздкою змастив ланцюг, посеред маршруту він був сухий – можливо, тому важко було крутити (буду брати шприц з маслом)
    Мабуть таки краще в гори котитися коли прохолодно, а не в спеку
    А якщо поїду, то буду планувати менший за кілометражем маршрут – бо що забагато, то ноги потім не подякують….

    Короткий стат:
    -відстань педалями – 111 км.
    -максимальна швидкість – 33,6 км.год.
    -середня швидкість – 15,1 км.год.
    -час педалювання – 7 год. 20 хв.

    P.S. Не до теми, але спитаю заодно: хтось з власного досвіду порадить веломагазин у Львові (з адресою) де є доступні ціни на велоекіпірування, а головне щоб було ЛЮДСЬКЕ ставлення до клієнта (нормально пояснити, порадити), а то вже приходив, а до тебе типу : “Та шо ви мені голову питаннями морочите, коротше їдіть собі скоріше…” Таке тільки в нашій країні можливо – якнебудь відігнати клієнта, щоб не заваджав на роботі займатися своїми справами

    Оцінити і написати огляд

    СТАРТ: 13/05/2011
    111 км Львівська область UA
    Отримати напрямок

    Складність:

    Учасники мандрівки:

    vicarman