Як ми Стільсько шукали 2

Львів - Пасіки Зубрицькі - Жирівка - Милятичі - Раковець - Бродки - Тростянець - Стільсько - Ілів - Новий Розділ - Миколаїв - Бродки - Деревач - Львів
  • Загальна відстань: 125 км
  • Планована поїздка на Руну через погоду накрилась мєдним тазом. Довелось шукати щось поблизу з елементами Карпат. А таких місць в околицях Львова повно. Стільсько – непоганий варіант. Крім того минулорічний невдалий пошук цього місця залишив відчуття реваншу в моїй підсвідомості. Назар і Коно по «сімейно-технічним» причинам не змогли скласти компанію. Зато на це діло підписався Нікалаїч – молода надія львівського КК. Мені ж цікаво було, хто кого укатає :) Отож, було нас двоє: я і Нікалаїч.

    9.00 рушили із заправки ОККО на Зеленій через Пасіки Зубрицькі, Жирівку, Милятичі, Раковець, Бродки – 1% асфальту і 99% фану. Як я люблю розсікати болото, калюжі, ями на підвісі! Це вам не «тролейбус» – куди хочу, туди їду. Серед всього цього фану мене мучило тільки одне питання – якого фіга перед виїздом я зняв бризговики? За пару км я перетворився на одного з учасників Короля гір. Грим тримався аж до душу.

    А от Колю таке покриття не дуже тішило. В ці моменти він хотів зібрати собі шосера і їздити по сухому асфальту. Я був трохи здивований від почутого. Нікалаїч, болото і зломаний переклюк – сумісні поняття. Але попри це не заважало йому валити 25-28 км/год. Мені якось вдавалось тримати його темп. В Бродках нас чекав цікавий апхіл. От там Коля рванув вперед, а я на підвісі із зломаним локаутом безпомічно вдивлявся, як він віддаляється… Потім був такий же крутий спуск.

    Не зчулись, як докотили до Стільська. Після розмови з місцевим виявилось, що печери в сусідньому селі – Ілові. А щоб туди добратись, нам потрібно було взяти ще один апхіл-перевал, на фоні якого попередній здавався цвіточкою. Коля знову рве вперед, я пробую триматись за ним, але тут починає закусувати ланцюг на першій зірці – всі старання напередодні по регулюванню перекидки виявились марними. Прийшлось 12% підйом долати на 2-й зірці. Добрались до Ілова. За наводкою місцевих полізли до печер. А печери знаходяться на горі. Десь на середині підйому я запідозрив, що щось тут не то – після n кілометрів блукань по єб*ням вже виробилось 6-те чуття. Хочу скористатись «дзвінком другу», але зв’язку нема. Прийшлось дертись трохи вище, вилізти на пень і там з’явилось дві поділки. Дзвоню Скитальцю, він чітко нас направляє на путь істинний. Дякую, ще одне, неописане в звітах, блукання в лісах Руни, я б не пережив. Спускаємось і деремось на сусідню гору:

    У підніжжя гори ми трохи офігіли від градієнту. Там не те, що їхати, там іти було напряжмо. Але Коля сказав, що вони з Росеном на Дімерджі видирались по такому, тільки з багажниками. Ну ладно, ліземо. Земля мокра і слизька. Єдина можливість зробити крок – виставити ровер поперед себе, затиснути гальма і підтягнутись. Якось видерлись на гору і побачили «печери».

    І це все?!?! А де печери? В звітах я бачив трохи інше, щось типу вуликів в скелях. Виявляється печери були метрів 10 правіше. А ми їх пропустили… Спускатись тією ж дорогою не було жодного бажання. Ми вирішили пошукати якусь стежку, де можна їхати. Наївні… Після години блукання в лісі вирішили спускатись по чому було. Спустились до потічка. Далі без розвідки тягти ровери не було змісту. Я відправився на пошуки через траву-камиші по заболоченому лісу, провалюючись по кісточки, а місцями і вище, в болото з водою. Тут згадались російські блокбастери, де народ топиться в трясовині в лісах. Але там їх спасають, нагинаючи дерево, а тут нема нікого – Нікалаїч залишився прикривати тили і стерегти обоз. Якось добрався до кропиви по плечі. Але продиратись крізь її пекучі хащі було куди приємніше. І тут я натрапив на галявину, через яку ішла ґрунтовка. Ура! Тепер якось треба вернутись назад Взяв трохи лівіше, де було довше, зато сухіше. Тепер вже Коля «радувався» нашому «катанню». На галявині зробили перекус посеред міні-Карпат.DSC00829

    І поїхали по тій ґрунтовці спочатку в сторону Ілова, звідки нас направили назад по ґрунтовці в сторону Нового Роздолу. Дана дорога виявилась справжньою винагородою за всі наші старання. Спочатку це була широка дорога поміж дач, лісів і гір, яка перетворилась у вузьку стежку-сінглтрек. Коля там відривався наповну. Я теж не скучав. Справжні Вульки! Місцями стежка проходила по місточкам з колод типу Боярських, тільки містки були метрів 10 завдовжки. Дивно, що на Львівські КК змагання не приїжджають представники з нового Роздолу. Кульмінацією стало величезне озеро, на яке ми виїхали через пару км:

    Нагадувало міні-Теребовлянське водосховище або Норвезькі фьорди

    І наша стежка вела нас по лісу над цим озером. Саме озеро має видовжену форму, нагадує бумеранг. З іншого кінця озера була лодочна станція.

    Це вже фактично новий розділ. Ще пару апхільчиків і ми в місті. Новий розділ – мсто грибників. Так мені здалось. Купа людей з відрами в гумаках і плащах, у відрах опеньки і гливи. Все просто зашибісь. Ні каплі жалю, що ми блукали. Один неприємний момент – скрегіт ланцюгів і свист касети/роликів. Їхати так далі не було внапряг, змазки нема. Питання: що робити? Відповідь: купити пачку майонеза. Там 67% жирності, буває і 80%. На перший погляд ідея дурнувата, зато працює:

     На майонезі проїхали наступні 50 км з Роздола в Миколаїв і по трасі на Львів. Проїхали 125 км. Фініш

    Оцінити і написати огляд

    СТАРТ: 03/10/2011
    125 км Львівська область UA
    Отримати напрямок

    Складність:

    Учасники мандрівки:

    E-one та Nikalaich