Границеу

тільки-но прибувши до Осмолоди наша і без того куца компанія втратила ще одну супутницю Олю (через непередбачені обставини їй треба терміново вертатися домів) – тепер з нами лишилася єдина Василинка. а ми – то є Дмитро, Василь і йа. що ж, зато тепер їй – уся хлопська увага )

дорогою до Плісця підгодували туристичну (бо плентається за туристами) і дуже симпатичну цабаку-барабаку:

між іншим почув від братів-білорусів цікавий варіант назви Плісця: “Плісєц”. отак.

на підйомі на Паренки здибали Віктора Худяка (начхальник мнс-загону в Осмолоді – хто не знає) – застерігав про тундер-небезпеку – навколо Паренок з трох сторін бушували грози.
та їм ще не час був нас мочити – тож ми розминулися мирно.

стали на ніч в сідлі між Паренками і Малою Попадею на мегафеншуйній галявині посеред смерекового лісочку, що затишним острівком вмостився поміж неосяжних ґорґанських жерепових ланів. до повного щастя зійшов повний місяц, співали сови, тліла ватра, чай смачно заливав шпари по-між гречкою з тушонкоу..

наступний день мав бути вирішальним: заплановано лізти в люті жерепи чи все ж вкорочувати маршрут, пошкодувавши нашу супутницю, яка оце вдруге в горах?

крім того, цього дня на Великій Попаді ми вийдемо на старий польсько-чехословацький кордон, який місцеві аборигени називають “границеу”, і якого (як потім виявиться) триматимемся (за невеликим виключенням) аж до Рущини – майже до кінця мандрівки.

той день славний ще й грибами: вперше вони далися чути раптовим Дмитровим несамовитим вереском і шаленим танцем – він, здається, в лісі нічого більш не бачить крім грибіу:

плавно спускаючись із Попаді в напрямку Німецького перевалу, пасучись в рясних малинниках, спостерігаючи плавну зміну флори від хвойної до листяної (на південь лізем як-не-як) – сумніви якось самі по собі розвіюються, і з невеликими блудами – насамперед через поспіх “поперед Любка в жереп” і, в результаті – антиблудовими нафігаційними маньоврами, досягаємо нашої сьогоднішньої мети – полонинки Буштул – крайнє місце де можна розслабитися перед грізними жерепами.

там нас чекає пахуча колиба – то ніби спеціально для Василинки – вона має скуштувати всіх-всіх-всіх принад Горіу.

відтепер ми, як в анекдоті: “жертимем гриби і сратимем грибами” – грибова юшка на пєрвоє, гриби тушковані з грибами вареними приправлені грибною засмажкою на фтароє, шкода лише нема чаю “машрум” до повного щастя ))

знову хмари-гори малюють фантастичні пейзажі у повно-місячнім сяйві, тріпочуть кажанчики, тріскоче ватра, дим ґлаза рєжет (як же без нього?) – цілковитий спокій, созєрцаніє, благодать )

біля колибчини – потужне джерело і дебела балія – вранішні водні процедури вдалися на славу!

з деяким острахом вирушаєм на штурм лютих жерепів. і – о, еврика! – там є стежка! добра натоптана стежка, лиш дещо заросла жерепом – це ж вам не Аршиця, це ж можна не лізти а йти! )
отож – йдем )
скептично згадую хлопців що запевняли що тут, мовляв, дупа – хе, вони ще справжніх дуп не виділи )))

отак минаєм вершину Буштула, обідаєм в районі 42-го стовпчика (по кордону, а надто – в жерепах орієнтування є виключно по прикордонних стовпчиках), минаємо Велику Кепуту, десь там справа лишається Берть і десь тако пообіді-надвечір остаточно вилазим з жерепів на Малій Кепуті. аж трохи жалкуємо, що вони так непомітно скінчилися.. хтілося би ще.. насититися ними сповна..

проте, вийшовши з тісного жерепу у просторий ліс – розслабляємся і губим кордон (. звалюємся сусіднім грунем вниз, до річки – витоки Бертянки. розумію це вже почувши шум потоку неподалік внизу – проте, може так і краще – знов буде нагода поталяпатись.

осідлавши розлогий росяний берег – кайфуємо тепер від того як потік монотонно-медитативно і водночас жваво-текуче-динамічно озвучує повно-місячно-туманні пейзажі навколо.
від грибів уже потроху відмовляємся – пересичені вже ними – вертаємся до звичних туристичних каш і шайбів.

четвертого дня віднаходимо загублений кордон, видряпавшись на нього крутосхилом біжимо приємним плаєм на північ – до Торґана, Кінця Ґорґану і Рущини.

тут стихії вже й не гріх підмочити нас маленько – кіко вже можна валандатися сухими? – ото ж, достримуючись принципу “скуштувати всього!”, громи тріскочуть нам енергійного марша, злива приємно прохолоджує, дозволяє рухатись швидше надмірно не пріючи )

вже по мапі здається от-от мала би десь з’явитися Рущина – але нас ще наостанок вимотує урочище “Яма” – рельєф виправдовує назву.

на Рущині добути дров дещо проблематичніше ніж в диких при-Кордонних хащах, проте ми були б не ми не розпаливши з мокрих патиляґів славної ватри – все ж таки наша остання ніч в Горах (“королівська”, чи як там її називають?), отже треба її відбути достойно.

отож, жеремо – чаюємо – триндимо “а жизні” мало не до 2 ночі, майже-повний Місяць знову, “неначе човен в синім морі”(с), похмуро визирає з-поміж хмар, бродячи колами пасуться коні – вони ще потривожать наш сон психоделічно-ритмічним скубанням трави, злизуванням роси з намета, тупотом і форканням – та сприймаємо це як належне, як іще один з Гірских дарів.

п’ятого дня, мальовничою стежкою до Максимця, бере туга за тими благодатними миттєвостями буття в Горах, що так невловимо і нестримно минають..

відчуття ніби лише вчора сюди прибули, а нині вже тра вертати геть до огидної цивілізації..