Ровером на Піп Іван Чорногірський

Ворохта - Ільці - Шибене - оз. Марічейка - г.Піп-Іван - г.Васкул - Богдан - Рахів
  • Загальна відстань: 105 км
  • сорі, що не виклав повідомлення про планування походу… просто в момент визрівання ідеї я не мав доступу до нету…

    отже, все почалось банально: перевзування Ровера в злу ґуму, закупи продуктів, пакування броцака і довга черга за квиткаим на потяг “Перемишль-Чернівці”. Проблем з провідниками з приводу мого залізного колєґи не було. Майже всю ніч провів у розмовах з випадковими подорожніми – всім страшенно кортить побалакати з велосипедистом – одинаком, який ще й на Попа Івана зібрався заскочити… Ніч була дуже теплою, навіть в 2 ночі біля вокзалу у Станіславові можна було сидіти в самих лиш велотрусах і футболці. Це тішило, бо в Раховозі часто люблять бути повибивані і повідкривані вікна і двері. Коли Раховоз зі скрипом відчалив від порту “Франкіуск” (Карпати колись були морем, а місто Івано-Франківськ – портом), ставало чим раз, тим затишніше, тепліше, не зважаючи на чимраз холодніше і вологіше, “гірськіше” повітря, що рясно сочилося крізь усі раховозові шпари… пливемо в Гори Smile

    В 6 ранку вилажу з потяга (і Ровера витягую Smile) на Ворохтянському двірці, вітаюся з компанією велосипедистів, які на запитання про маршрут відповідають: “ааа, паєдєм на трамплінчєкі пасмотрім…”, і, не гаючи часу (він мені сьогодні потрібен!) кручу педалі в бік
    Верховини… давно мріяв тими дорогами провезтися… просто казка… нема слів… для комп’ютерних романтиків то можна описати так:
    то виглядає як траса “альпи” в іграшках “NFS” Smile
    в 7.35 я в Ільцях, скидаю рештки теплого одягу (ранками в Горах зимно), і кручу вверх проти течії Чорного Черемоша…

    під пінопластовою гельмою крутяться рядки:

    …Там води Чорний Черемош
    Несе в нічну пітьму,
    І вічну пісню водоспад
    Наспівує йому…
    Його потік, як вуж старий
    між скелями тече
    Кудись туди, звідки ніхто
    Не повертався ще…

    (с) гурт “Ірій” (сорі, в тексті можуть бути неточності, пишу по пам’яті з почутого)

    …Біля повороту на Дземброню влаштовую собі сніданок. десь перед 9-тою рушаю далі… дорогою надокучають місцеві автомобілісти, які
    здіймають страшенну пилюку, яка скрипить в мене на зубах… в 10.00 я на прикордонній заставі в Шибеному.. Прикордонники тиснуть мені руку і бажають щасливої дороги Smile… перед самим початком підйому роблю невеличкий перекус і в 10.30 рушаю вверх.

    Спершу Ровера пхати ніби не важко… Ось і полонина… А ось і озеро Марічейка Smile. Перекус, фотографування, і в 12.00 рушаю далі вверх… починається жереп і велике каміння на дорозі… дричити Ровера дедалі важче… натикаюся на невеличку, але рясну галявину афинів – нагода перепочити Smile …дзьобаю, дзьобаю, і так дивлюся, що то можна вічно отак плазувати поміж рясних афинів і ялівців – нє, мені треба таки йти, треба різко встати і йти (!!!), бо інакше хтозна коли можна буде звідси вибратися: афинів – просто безліч!

    Встаю і йду.. не йду, а лізу.. долізаю десь до висоти Смотрича (~1900м) – чую шо вже так порядно замахався, лягаю горілиць просто на ялівець, – так затишніше, бо тут вже дує справжній високогірний вітер… здається, навіть на деякий час відрубуюся… знову ж таки борюся з собою, щоб встати, з трохи оновленими силами хапаю Ровера і дричу вверх… нарешті в полі видимості з’являється Обсерваторія Smile.. вже не відчуваючи втоми викочую ту тяжку залізяку на вершину (~2020м)… вітаюся зі всіма присутніми (а їх там трохи було, дехто – серйозно лізуть по Мармаросах і Чорногорі, а дехто – матрац – з Дземброні на Піп, і назад), дивуються, як то так я сюди ровером заїхав??? а ще як чують, що я сьогодні з Ворохти виїхав – взагалі їм очі на лоба лізуть… ото ж бо – кажу – Ровер – сильна штука! Smile Нарешті обідаю. мені вже нема чого спішити. сьогоднішньої мети вже досягнув… фотографую Обсерваторію, Ровера, Обсерваторію і Ровера разом, Обсерваторію на фоні Ровера і Ровера на фоні Обсерваторії… Сфотографувати мене з Ровером нікого не просив – як правило, такі кадри чомусь дуже зле виходять Sad… на вершині протинявся десь до 3-ї…

    Спускатися вирішую в Луги. Спершу думав падати в Дземброню і далі на Ворохту – але, по-перше, не хочеться тою самою дорогою вертатися, а по-друге, там ще Кривопільський перевал прийдеться брати… забив… Несу Ровера вниз по здоровенних каменюках.. потім
    починається жереп… пробую їхати, але то ше застрімко, і жереп дуже драпається… так повзу аж до лісу… бачу роздоріжжя: вліво – туристичний маршрут на Стіг і Вихід – там добра дорога і так далі… нецікаво… йду вправо – карта обіцяє там якусь (!) стежку. Вже
    можна їхати Smile. викочуюся на полонинку, на другогму “березі” якої здибАю чоловіка біля колиби… каже, що ніби там є якась стежка, але внизу дорогу забрало… там певне і буреломи нічогенькі… люкс! якраз то шо мені треба! кочуся далі ледь помітною стежиною до лісу… в лісі стежка перетворюється в русло потічка, і стає стрімкою, так що їхати вже не випадає, тепер вже не я Ровера пхаю, а він мене тягне Smile. стрімким схилом по потічку минає скидання висоти з ~1300 до ~800м… далі до “мого” потічка приєднуються інші, це вже не потічок, а потік Smile, стає пологіше, хоча їхати все ж неможливо – вузлувате  мерекове коріння і каменюки здоровенні…
    нарешті вискакую з лісу на дорогу – очевидно, ту саму, що її забрало… і справді, за пару сот метрів дорога раптом обривається… а
    далі знов починається… а посередині провалля, на дні якого тепер тече невинний потік… тут колись був міст… цікаво, чи можливо
    собі уявити, якої могутньої сили набуває оцей потік, коли “забирає” дороги і мости? напевно нє… шось не можу уявити, який то
    гуркіт, потуга, стихія… страшна сила тут, у Горах, криється… так, дорогу де-не-де таки “забрало” повністю, і ще місцями добряче
    підмило, так шо лишилася стежечка якраз для Ровера Smile. також час від часу дорога завалена тонами підмитого і зсунутого ґрунту разом з
    каменюками, смереками і всім решта, що там росло і жило… Але то не біда – Ровер – не машина, закинув на горба – і вйо по стімкому
    схилу, або по смереці через потік Smile.. Так поволі добираюся до більш “цивілізованої” дороги, яку наразі ще не “забрало”, вже можна
    котитися ~20км/год, правда ями і камені надокучають, але вже, принаймні, їду! Smile Потроху починаються Луги… минаю ше пару горбів і
    викочуюся на довгоочікуваний асфальт… з полегшенням зітхаю Smile. Роблю черговий перекус, дзвоню (тут нарешті зв’язок з’явився) рідним
    і колєґам, що вже я на асфальті, тобто всьо ґут! 6-та година вечора… трохи відпочиваю, перекидаю ланцуг на найбільшу передню
    зірочку і з оновленим завзяттям кручу педалі… тут місцями можна вже до 40 розігнатися Smile

    пару хвилин по 7 – я в Рахові… здибаємся зі старим колєґою, дудлим пиво, перед тим в нього добре попоївши Smile шо ше треба до шастя?
    Розказує мені всякі небилиці, все ж таки давненько не бачилися, а мене все більше на сон тягне – втома дається чути….
    Ну, а далі знову все, як завжди – Львівський Раховоз “Рахів – Львів” (Smile) везе мене, сплячого, і мого колєґу, розібраного і спакованого в церату (бо на чохол ше не розжився), домів…

    Оцінити і написати огляд

    СТАРТ: 30/07/2007
    105 км Івано-Франківська область UA
    Отримати напрямок

    Складність:

    Учасники мандрівки:

    Lubko