Несонячне Закарпаття
Пропозиція Багіні відвідати сонячне Закарпаття запалила моє серце, і не тільки моє. Поки на одному форумі вирішують, коли ж краще їхати, а на іншому сплять, я і група однодумців в лиці Коно і Назара твердо вирішила – їхати. Причому одразу весь маршрут, за день. Ідея вжарити 200 км не давала нам спокою ще з п’ятниці. Постало одне питання – куди їхати? Спочатку хотіли з Воловця на Хуст і в Мукачево. Але там ми вже були три рази, а друзі-лижники порадили їхати в іншу сторону через Ужоцький перевал. Назар там ще не був, тож вирішили їхати по маршруту Воловець – Нижні Ворота – Мохнате – Бориня – Ужок – Великий Березний – Тур’ї Ремети – Свалява. В Сваляві нас забирає 911 і все в шикаладі. 100% асфальту, значить можна ставити сліки, навіть якщо це двох підвіс (знаю, що в декого «падвєс на сліках» викликає бурхливу реакцію і готовий поділитись фотками для його «наукових праць»)
Зранку приїхали вокзал і почали шукати в Мукачівці веловагон – пройшов слух, що вони тепер там є.
Чим він відрізняється від звичайного вагона? Нічим. Нема ніяких веловагонів – нас жорстоко наіпали. Але то всьо фігня – ми їдемо і «нас ждут вєликиє дєла». За Стриєм почали виднітись гори. Моє серцебиття прискорилось – як же я за ними за зиму скучив! Тунель – Синє видне – Сколе. Гори!!! Все по старому, але все таке нове! Потім я згадав, що не взяв ніяких документів і на ужоцькому перевалі в нас будуть проблеми. Цей факт змусив мене спустись з гір на землю, відкрити карту і шукати шляхи об’їзду. І вони знайшлись – їхати через Жденієво. Таким чином ми виїжджаємо прямо за КП. На карті дорога позначена як асфальтована. Але картографи нас жорстоко наіпали…
Вийшли ми не в Воловці, а в Скотарському – це вже традиція відкривати карпатський вело сезон на Скоттинках в цій «Мецці» на фоні Боржави.
Далі швидкий спуск в Воловець наввипередки з електричкою і перший в цьому році перевал за Воловцем:
Потім знов стрімкий спуск до Нижніх Воріт. Дух Карпат повністю проник в нашу кров! Між нижніми Воротами і поворотом на Жденієво мега феншуйна ділянка вздовж річки і скелястих гір.
А потім 47 км монотонного підйому до Ужка, який на фініші закінчувався перевалом з відміткою 870 м. Спочатку все було класно – асфальт, тепло, пташки, річка, а в районі с. Кострино під горою Красива нас мали чекати друзі-лижники, з шашличком і іншими моральнопіднімальними, силонадавальними шняжками. Окрилені такими перспективами ми їхали вперед і вгору. Потім кудась пропав асфальт, кут підйому різко виріс і почалась пєстня:
Тут ми трохи призадумались: Де асфальт? Нах нам сліки? Хто винен? І шо робити? Згадали, хто з нас забув паспорт… і пішли напролом.
Сніг лише зверху був снігом, під ним була суцільна вода, ноги промокли наскрізь, на велокомп’ютері 58 км – трохи більше ніж чверть запланованого. А тут ще й друзі-лижники подзвонили: сніг мокрий, кататись неможливо, ми їдемо додому. Шашлика не буде. Нас знов жорстоко наіпали. А тим часом почався спуск, трохи нижче снігу вже не було і почалась більш-менш нормальна дорога, по якій вже можна їхати:
Далі знайшли якусь альтанку, де трохи перепочили і перебрались в сухі речі. Стало ясно, що повноцінний обід буде не раніше, ніж в Великому Березному. Залишалось якихось 30 км, причому вниз і по асфальту. Ми знов вжарили, щоб пошвидше добратись до гарячої зупки. В Жорнові відкривається неймовірна панорама Ужанського Національного парку:
Дорога до Березного пролягає між горами і річкою. Ця ділянка маршруту проходиться на одному диханні. І от ми в Березному. Заходимо в знайому всім підкорювачам полонини Руни кафешку, займаємо столики, просимо меню… а кухня в них не працює. Мля… Давай шукати інший заклад. Знайшли кафешку «Фламінго», затягнули ровери в хол-предбаннік, а барменша нам каже: лишайте на вулиці. Йопт, ми ж їх вже затягнули, вони нікому не заважають, болота більше і так не буде, були готові заплатити за спричинені незручності. Але барменша була невблаганна: тут вам не гараж. Ми в напівголос припустили, що хотіла вона зовсім не грошей, а чогось іншого, а вона, мабуть, це почула і нагнала на нас порчу: все, що трапилось з нами до того – це були цвіточки.
Більше нормальних закладів харчування не було, на заправці в автоматі кава вилилась поза стакан. Розпочався дощ. Темніло. А найгірше – моя МТЕ сказала «НЄ! Світити я сьогодні не буду». Вставив запасні батарейки – ніфіга. Почали щось колхозити. Виявилось, що якщо замкнути акумулятор на корпус фари за допомогою фольги, то вона починає світити. Мля… Китайці нас жорстоко наіпали. Абідна, що зовсім недешеве обладнання так підводить саме тоді, коли потрібно і саме в тих умовах, для яких воно призначене. Сподіваюсь, її можна буде зремонтувати/замінити по гарантії. Через кожних 2-5 км фольга перетиралась і фара раптово гасла. В запасі був хвальоний «фєнікс», який на ділі виявився звичайним півнем – чи то батарейки фігові, чи ще якась біда, але він майже не світив. В тих умовах краще було їхати на МТЕ і кожні 5 км міняти фольгу. Прийшлось підкорегувати плани – 911 їде з Сваляви нам на зустріч, а ми їдемо, поки їдемо. Ніхто здаватись не збирався!
В Перечині повернули на Тур’ї Ремети і в’їхали в аномальну зону – зону, де місцеві аборигени з розпростертими обіймами кидаються на велосипедистів, переважно шосерів-бреветчиків. Після чого зав’язується невимушена жвава розмова з використанням ненормативної лексики, деколи з використанням рук і ніг. Не оминуло і нас таке щастя спілкування. На черговій дозаправці МТЕ фольгою вона раптово засвітила, дуже яскраво так засвітила і одному мужику на Ауді це не сподобалось. Він виїхав на зустрічну, нас підрізав і спитав: «Якого х*я в очі світиш?» Визнаючи свою часткову неправоту, я перепросив і пояснив, що в мене проблеми зі світлом. На що почув питання, аналогічне до попереднього. В цей момент я був не в найкращому гуморі, ішов дощ, плани проїхати 200 накрились мідним тазом і другий раз пояснювати йому не мав жодного бажання. Так слово за слово з використанням «народної мови» перейшли на погрози. Все закінчилось тим, що ваділа сказав: «Ну бл*ть почекайте, я зараз вернусь» і рванув в сторону села. Ми роз’їхались. В голові почали виникати різні варіанти: в одну машину може влізти 5-6 людей, нас троє, ну ще нормально, а якщо буде дві машини? Ну може не буде, але насос з дна рюкзака я дістав. Вся надія була на 911, яка їхала назустріч і ось-ось нас мала підібрати, по телефону взнали, що вона вже проїхала перевал, ми подумали, що це той самий видатний «Свалявко-Оленьовый» перевал і десь зараз нас звітам евакуюють. Але ми їхали-їхали почали підніматись вгору, а 911 все нема і нема. Дзвонимо і виясняється, що це був п. Уклин, а це в іншу сторону кілометрів 30 від нас. Ну і сильна ж магія в тої барменші з Березного! Довелось штурмувати «Оленьовський» торчок, де на 170-му кілометрі відбулась довгоочікувана зустріч. Ми погрузились в машину, ровери пришвартували на даху і в повній темряві покинули аномальні зони:
Вийшла екстремально-непередбачувана, асфальтово-неасфальтова, сліково-сніжна, темно-магічна «покатушка». Зато буде що тепер згадати.