Вверх-вниз, Боржава (туманна)

Воловець - сироварня - г. Стій - Вовче - Свалява
27/06/2010
43

Учасники мандрівки:

Diak, hvvi, Lubko, CAM, March та Maksymchuk

Ніби нещодавно і не був там, ніби мене туди вже й не манило. Ніби я тудою не їздив, ніби не кляв, кляк, і не вмирав там. Але знову повертаєшся до своїх перших, дещо незайманих, ефемерно розфарбованих спогадів-реалізацій.

Так, я закоханий безнадійно, відверто, ще й у Бескиди. І на поклик я їх відзиваюся.
Хотілося, моглося більше познущатися над собов, зробити деякі неймовірні речі, але чомусь накрила хвиля Всесвітнього пісімізму-пофігізму, і я пристав лише на Боржаву.

Ріки з вікна хвицалися, бурлили і стугоніли. Але вже біля підніжжя почувся такий бажаний і властиво приємний передзвін, ширячи у повітрі спокійну енергетику. Хоча Воловець для мене не являє собов ніяку там архітектурну цінність, він лишається тим відправковим пунктом, стартом, своєрідною антиМеккою, з якої хочеться вибратися чи то у гори, чи то доміу. Але той дзвін…вартий відсутності будь-яких візуальних цінностей…
Ніхто не казав, що буде легко. Хоча ніхто й не казав, що буде важко. Тим не менше було приємно.

Перші підйоми традиційні та не несли ніц нового у вражіннях, але риторично їх поновлювали, насичуючи новими рильцями і вражіннями од них. Були вони непевно веселі, передчуваючи щось нехороше, були також певні у тому ж нехорошому, але вже починали од того дичіти радостово, і був я, поки був, жити я почав згодом. І, одповідно, до цієї сегментації люди розтягувалися у напрямку: піші, вело, плазуючі, невеселі, немов зібралася якась проща з різних, при тому, конфесій, інтересів і прублем. Сновигала ця вся процесія вже по добре торованих просторах, розмочених добрячою вологою, припорошених пернатими хмарами, які потенційно були пухнасті, необ’ємні, широкі, невловимі; реально ж це був туман, на який сміло мона було вішати сокиру, ровир і броцик. І за цією безмежно розтягнутою полицею незрозуміло поглинутих речей був простір, ну як був, я просто знав що він там є, знав, що ось там Плай, там обсерваторія, збоку полонини, де полюбляють гризти траву овечки і барани, лишаючи по собі кулясті рештки. Останні було видко, а ще траву, чомусь не зелену, більше сіру.
_MG_6867

Процесія перетікала у процес. Очікування. Так жаданні афони лишилися надалі елегією і малою надією поклику ще раз сюди. Але це розчарування взагалі не було таким, радше розвіяним міфом, а надія навпаки розрослася, для поготів. І, нарешті, обійми вітру, швидкості, болота в очі та писок, ямисьок, крейзанутости і просто шаленого адріналіну. Але це все швидко скінчилося – попереду Темнатик, така бажана мною не раз вершина, але зовсім не планована. Вона і надалі лишилася недоторканою мною. Повернення було набагато нудніше і сіріше. І вже взявши правильний слід пішла боротьба з швидкоплинними потоками білодощових хмар: їх можна було розтинати, різати, накрайовувати, обходити, зріджувати, розбавляти, полишати, битися, вбиватися, вилазити, проїжджати і творити бозна-що, не завдаючи їм шкоди, але зрушуючи власні вражіння та радості. _MG_6907

Раптово мене накрило. Накрило звідусіль, зсередини зокрема, як наслідок. Крізь згущі хмар пробилася така бажана і жадана лямпочка. Її не було видко, але це проміння можна було брати до рук, розганяти і тішитися безмежово. Ці митті були чудернацько овіяні теплом і затишком – огорнутий світлом, мороком світности, єдинності і маревого відчуття простору, обмеженого тим же світлом близоруким. Контрасти сірості додавали насичення вражінь. Аж поки хмарогон не розітнув цю вуаль, вже рідну. Посеред малого віконця, ба, квартирки чи то пак дірки були, ні, жили, та ні, дихали, от, ВОНИ… Мить, яку не можна зазнимкувати, розказати і навіть якою не можна поділитися. Це мале одноосібне щастя, крихітне, можна сказати атомне, що вибухає і поглинає. Миті щастя, мандрівки в невідоме, приємні завмирання духу, ця мантра завше доречна, відома вже багатьом, багатогранна і шалено…моя._MG_6951Повільно затинаючись за кучі кущики чорниць та трави надстежкової виринаю зі всього, що мене огортало останні пів дня…

Це мало би значити багато, бо ще не видумали, чи вже, літер, які би то описали, думаю мене зрозуміли ті кілька людей, що вдихнули це ж саме, саме вдихнули, бо це не ділиться, як нескінченність. Хоча би я дуже хотів би з вами поділитися, але більше ніж 2д знимка ви не отримаєте. Це буде німа музика, споглядання кількох світлин, я вже бачу як будете це робити. Але трішки часу я си потішу, що вам цього не буде надано мною. _MG_6887_MG_6946Я витав, нарешті у прямому значені, летів, протинався, жив. Мене просякало доста біса багато безслівного. Потім я бігав, волочився, знимкував і вкарбовував об’єми. Ці миті були радше нескінчені і при тому плинні, не у часі, у задоволенні…моєї здоровеної дірки, що проїла порожнеча, така ласа.

ЗображенняСонця ввібравши помчали далі, мчали шалено, в принципі ніц кардинально нового для моїх двох воєдино злитих частин єства не було, але виклик цих вражінь був очікувано приємний. Трішки рухів тіла, здорового глузду, а все інше це адреналін тнув і сам тех.засіб. Це допомогло мені не тіко вижити, а й вціліти, лише одне падіння у таку соковиту траву, радше якесь трешеве па, акробатичний трюк і відразу м’якість. Було весело і приємно.

Спуск тай годі, пряма і Вовче, асфальт і Свалява, вечеря і Шоколадниця, потяг і захід, купе і Фадо, Львів і тепло, гаряча ванна і знову Фадо, ліжко і Sigur Ros.

Залишити відповідь