Шацькі озера, або три дні мокрого задоволення

Ковель - Буцин - Стара Вижівка - Мокре - Шацьк - Згорани - Любомиль
30/06/2012
143

Учасники мандрівки:

alex, Syancya, sailor та Iryna

Ідея побувати в Шацьку витала в повітрі вже давно, але реалізувати її вдалось лише у зв’язку зі святом Конституції . Реалізовували: Сейлор-моряк за покликанням і за сумісництвом капітан подорожі, Ірина-помічник капітана, за сумісництвом винищувач придорожніх вишневих насаджень, а також Андрій, Наталя, Я і Оксанка (команда).

Напередодні виїзду у Львові панувала не надто байкер фрейндлі погода, було доволі прохолодно і час від часу падав противний дощ…і їхати на озера в таку срань вже не дуже й то хотілось, але ми сподівались на краще, і наші сподівання були виправдані).

В четвер 28.06 пакуємось в потяг Львів-Київ №142. Як же приємно знову потрапляти в специфічну атмосферу плацкартного вагону з хорошою компанією і, під монотонний стукіт коліс, рухатись на зустріч невідомому. Планували по приїзді до Ковеля пересісти на дизеляку № 6309, який відправлявся о 2.10, тобто, між нашими поїздами було «вікно» у 15 хв. Ним планували доїхати до станції Лютка, що знаходить дуже близько від першого озера на яке мали заїхати – о.Лука. План був чудовий, реазілазція фігова), наш поїзд запізнюється, відповідно, до відправлення дизеляки залишаються лічені хвилини, доки випакувались, доки розібрались де та 7ма колія, то він втік…нашому розпачу не було меж, тому всі з горя почали наминати що в кого було).

Далі була нічна дорога, молоко туману, розлите над навколишніми просторами, поодинокі машини і близько 54 км асвальту.

Дорогою практично не було наборів і втрати висоти, монотонне вкручування помаленько почало виснажувати, так як вночі дуже на краєвиди не подивишся, окрім того. було доволі прохолодно, руки мерзли, губи терпли…дехто з нас навіть вдягнув шкарпетки на руки, щоб не окучуритись-виглядало доволі кумедно). Зате, ми мали змогу побачити чудовий схід сонця і стати свідками народження нового дня, а це завжди щось неповторне і магічне.

DSC_7286Таким чином, близько 6ї ранку таки докрутили до о. Лука – скажу чесно, побачене мене вразило, було дуже красиво – непорушна гладь води, легкий туман, нависаючий над нею, двоє хлопців-рибалок, і з іншого берега рибальський човен.

Тишу порушували лише різноманітні пташки, які вже прокинулись і певно хотіли жерти). На берегах озера де-не-де було видно по кілька наметів, в яких ще додивлялись сни їхні мешканці….дуже захотілось якось спробувати себе на їх місці і приїхати в таке феншуйне місце на кілька днів з наметом. Одразу по приїзді, більша частина нашої групи повлягалась солодко спати, на мій великий подив, ніхто навіть не хотів і чути про купання в дубарній воді, тому цю місію довелось брати на себе).

Stitched_001Так як на волинських озерах я вперше, то був дуже здивований чистотою води і тим, що озеро глибшає досить поступово, а не так як в Ясениськах на карєрі).

На о. Лука ми пролежали-проматрасили приблизно до 2ї години дня, коли вже добряче припікало сонце, і поруч нас зупинилась доволі велика компанія відпочивальників, які здіймали добрячий галас. Зібрались і в дорогу, крутилось досить неохоче, так як сонце жарило не по-дитячому. Наступна зупинка була біля о. Домашнє – тут і справді панувала домашня атмосфера, плавали гуси і ряска біля берега…купатись чомусь ніхто не захотів.

Але осідлати гуску Андрієві таки вдалось…інші гуси здійняли неабиякий галас…час був звалювати, що ми і зробили)). Місцевий абориген повідав нам шлях до о.Пісочне, не того що в Шацьку, а того, що поблизу с.Кримне. Знайшли ми його без проблем, але от знайти місце, де вода б сягнула шиї, нам так і не вдалось, бо й так вже дуже далеко відійшли від берега, а глибше не ставало, так по пояс подуріли покидались мушлями від мідій, і далі на берег засмагати.

Мені здавалось, що матрасність нашої поїздки починає бити всі можливі і неможливі рекорди…хотілось свята, виснаження, вкручування….і воно невдовзі нас очікувало, у вигляді 20 км відрізку с.Любохини-Прип’ять-Шацьк. Скажу відверто, ніхто не був готовий до такого жестяка.

DSC_7374Дорога до Прип’яті це доволі глибокий пісок на обочині, а в центрі твердий грунт з камінням, яке, завдяки рівнянню дороги гусеничним трактором, перетворилось в пральну дошку. До повноти картини треба додати, що місцевість відкрита і сонце, здавалось, зараз розплавить шолом, плюс проїжджаючі повз машини хоч були і не частими, зате знімали такі хмари пилюко-піску в повітря, що хотілось вдягти протигаз…якого ми чомусь не прихватили з собою). Коли, нарешті, ця дорога закінчилась і почалась бруківка, подумалось: ось воно щастя, ще кілька км бруківкою і далі буде асвальт…не тут-то було, асвальтом не запахло і не через кілометр і не через п’ять. Ненависна бруківка не закінчувалась.

Всі були добряче виснажені, крутилось важко, дупа вимагала підвіс, води не було, а сонечко припікало. Гріх буде не згадати про літальні апарати класу “БОМОК”, які умудрялись сідати на нас не тільки під час зупинок, але і на ходу, і боляче жалили, з іншого боку, це був потужний стимул накинути передачку. По обочині їхати теж було нереально, так як там було повно піску, крутити вже не хотілось і не моглось, але іншого виходу не було, попри намагання деяких членів групи підняти бунт на кораблі). Якимось чудом, ми таки домчали до цивілізації, і накинулись на асортимент першого ж магазину, який нам трапився дорогою. Трохи від’ївшись, -пившись, і -лежавшись, поїхали до нашого “готелю”, по дорозі закупившись в Шацьку провіантом.

Місце нашого проживання виявилось недалеко від центральної дороги, але при тому досить тихим і приємним, з літнім душем, і довгоочікуваною вечерею).

DSC09707Повечерявши, стомлені повлягались спати, старенькі, радянських часів, ліжка не були надто ергономічними, але недоспана ніч в поїзді і денний пробіг зробили своє – всі спали як вбиті. Вранці, швиденько підкріпившись, пішли на Світязь. Дорогою, попри базар, зустрічалось доволі багато відпочивальників…дивно було бачити стільки людей попри те, що сезон ще не почався, і страшно уявити, що там робиться в сезон). На дорозі лежав свіженький асфальт – підготовка до сезону). Йшли ми десь хвилин 30-40, хоч і озеро було поруч, але ми шукали затишне місце з затінком, а це не завжди просто; в результаті опинились таки на доволі симпатичному пляжі, де лежали, купались, читали, їли сємкі, і всі можливі булочки, які продавали кур’єри на велосипедах. Кожну з таких жіночок-продавців ми питали чи є кукурудза, а вони з подивом дивились на нас, і думали “ну ви тупиєєєєєєєєєєє… яка кукурудза в кінці червня”)).

Накупавшись і назасмагавшись вдосталь, повернулись додому, зготували собі обід, порелаксували і пішли фоткати захід сонця – і недармно, він був неймовірно красивий. Величезний диск сонця помалу поринав у води Світязя, а навпроти пропливали поодинокі човники рибалок…ну як не скупатись в таку чудову мить. Швиденько роздягнувся, і побіг на зустріч глибині…біг, біг, а води лише вище колін, замахався, вирішив йти; дійшов-догріб аж до рибалок, які щойно здавались дуже далеко, а води все ще лише по грудии – таааа, то вам не ясниський карєр)).

Вранці наступного дня швиденько поснідали вівсянкою, зібрались і в путь. Їхали в сторону Любомля, по дорозі заїхали на озеро Загоранське. До слова, людей там було дуже багато…це спричинене близьким його розташуванням до траси і вихідним днем. На силу знайшли де розбити свій табір, почали смажити ковбаски, а сонце смажило нас. Вода в озері була не така чиста, як в попередніх озерах….відпочиваючі піднімали з дна купи мулу. але це нікому не заважало.

DSC09757Порелаксувавши вдосталь, рушили в Любомль, так як там мали сісти на дизель до Ковеля. Без пригод доїхали, на двірці зустріли компашку киян, на чолі з Mylove, котрі повертались з подорожі Білорусією. “Дизельнас шокував тим, що це був не дизель, а тепловоз з єдиним причепним вагоном, а бажаючих їхати було не так вже і мало, і доки провідниця бідкалась куди вона розмістить наші 9 роверів, то вони вже всі висіли на багажних полицях. Як вона потім зізналась, такий спосіб пакування вона бачила вперше)).

Поїздяка рухався неспішно, та ще й пропускав зустрічні товарняки, тому їхалось довгенько. Нарешті, докотившись до Ковеля, рушили до річки, попередньо закупившись провіантом, кияни спішили на поїзд, так що після купання забули частину провіанту…за що ми їм були вельми вдячні – пішов він на ура).

Ми ж поїхали шукати місце, де можна буде розмістити ровери, поїсти і заодно подивитись фінал Євро 2012 — Італія-Іспанія. Це ми зробили в ресторані “Ковель”, дорогою до якого трапився курйозний трафунок – з проїзджаючих повз жигуликів кубіта ляснула мене по дупі. Я був какби ні протів, але якось отак без прелюдії-ну не по християнськи, чи шо). Наздогнали ми жигулика, який якраз попав на червоний світлофор, але кубіта була надто соромязлива, і на контакт йти не схотіла….от такі вони, волинські жінки)). Далі ми смачно поїли, дивлячись футбол, в той же час комарі не менш смачно поїли нами.

DSC09531

Перед сном трохи повозились нічним Ковелем…здавалось, що місцеві людей на велосипедах, в шоломах і формі, бачать не часто. Далі був поїзд-сон-і ранок у рідному місті.

Хочу подякувати всім учасникам за гарну і приємну компанію, Волині за теплий і мокрий прийом, комарам за прискіпливу увагу до наших скромних персон.

п.с. З радістю повторив би цей або подібний маршрут наступного року.

Статистика:

тривалість – 3 дні
кілометраж – з Ковелю до Любомиля – 143 км, з дому до дому – майже 190 км
загальні витрати – 300 грн/роверист

Залишити відповідь